Нове на сайті

Популярні записи

  • Російські учасники французького Опору

    В боротьбі з новим порядком – фашистським режимом виник патріотичний і антифашистський рух Опору. Його учасники видавали нелегальні газети і листівки, допомагали військовополоненим, займалися розвідкою, готувалися до озброєної боротьби. В русі Опори брали участь люди різних політичних і релігійних поглядів: комуністи, соціал-демократи, протестанти, католики і православні, члени профспілок і безпартійні.

    Французький Опір (резістанс – непокора ворогові), що зробив сильний вплив на інші окуповані держави, зокрема, Югославію, Італію, Бельгію, по праву займає особливе місце в історії Другої світової війни. У Франції разом з французькими патріотами билися майже 40 тисяч партизан сімнадцяти національностей. Серед них були близько трьох тисяч радянських громадян, що бігли з німецьких концтаборів і таборів для військовополонених, які створили власні партизанські групи і загони, що входили до складу французьких сил Опору. А згодом був сформований Перший радянський партизанський полк.

    Полонені радянські воїни і молодь з окупованих міст Радянського Союзу почали прибувати до Франції вже з середини 1942 року. Гітлерівці використовували їх на примусових роботах у вугільному і промислових районах департаментів Нір і Па-де-кале, в Ельзас-лотарінгиі і інших східних районах Франції, а також на будівництві оборонних споруд. На сході Франції і в південно-західній частині Німеччини, на стику франко-германськой межі, були немало фашистських таборів для військовополонених – в містах Форбах, Булі, Саарбрюккен і ін. Втеча з фашистського табору була справою важкою і небезпечною: бігти намагався багато хто, але лише окремим групам або одинакам вдавалося вирватися на волю. Останні гинули під кулями охоронців або виловлювалися фашистами, їх жорстоко карали і знову повертали в табори. У таборах для військовополонених і в концтаборах працювали вільнонаймані французи. Серед них були агенти Опори, які при слушній нагоді сприяли втечам невеликих груп пленних і увязнених. І передавали утікачів тим, хто приводив їх до партизанів – макі.

    Після декількох невдалих втеч з каторжних робіт на вагоноремонтному заводі в Саарбрюккене вдалося вибратися з фашистського пекла Р. П. Пономареву. Близько місяця разом з другом П. Захаркиним пробирався він до окупованої Франції. Зустріч з керівниками Опору на сході Франції вирішила їх долю: вони стали франтірерамі – партизанами. Перше бойове хрещення Георгій Пономарев отримав в ніч з 13 на 14 грудня 1943 року, беручи участь в пуску під укіс ворожого ешелону недалеко від станції Баранкур.

    Незабаром разом із зв'язковою Г. Пономарев виїхав в лісовий район біля села Лаузон, де зустрів групу колишніх радянських військовополонених. Потім з'явилися декілька чоловік, прибулих з Парижа, всі разом вони і склали в лісі Верденськом бойове ядро партизанського загону, який назвали Сталінград. На початку лютого 1944 року майже беззбройні тоді ще партизани пустили під укіс склад з німецьким обмундируванням. А за два тижні Жорж, як звали Г. Пономарева французи, і ще шість партизан в районі Спенкура пустили під укіс німецький військовий ешелон із знаряддями і автомашинами. День 23 лютого партизанський командир Жорж відзначив ще одним ударом по ворогові – партизани вивели з ладу німецький пост протиповітряної оборони в кантоні Френ-ан-воєвр.

    Слава про загін Жоржа гриміла по всьому лісу Верденському: не даючи передиху, партизани завдавали ворогові удару за ударом. Вони звільнили з табору під селом Бук велику групу Сенегалу – колишніх французьких солдатів, яких гітлерівці готувалися вивезти на каторжні роботи до Німеччини, і сформували інтернаціональний партизанський загін.

    Французьке військове командування нагородило Г. П. Пономарева Військовим хрестом з бронзовою зіркою і в наказі про нагородження мовилося: Самовідданий до фанатизму, такий, що відрізнявся дивовижною хоробрістю, Пономарев наніс ворогові величезні втрати, захопивши багато пленних, і тим самим вніс свій внесок до звільнення французької території. А в подячній грамоті, виданій керівниками 21-го міжрайонного військового комітету, було сказано, що за мужність, проявлену в керівництві загоном Сталінград, франтірер лейтенант Георгій Пономарев має повне має рацію на вдячність французької нації.

    Близько 7 тисяч росіян, що билися в Опорі загинули, не доживши до перемоги. У числі макизаров були як військовополонені, що бігли з нацистських концтаборів, так і представники російської еміграції, в роки Другої світової війни із зброєю в руках що виступили проти гітлерівського фашизму.

    Двоє російських дворян – Борис Вільде і Анатолій Льовіцкий, співробітники антропологічного музею в Парижі, – першими спожили слово резістанс в своїй підпільній листівці. Княгиня Вера Оболенськая, замучена в берлінському гестапо, була посмертно нагороджена орденом Вітчизняної війни. І таких прикладів множина.

    М. Я. Гафт і інший російський емігрант, І. І. Троян виконували обов'язки зв'язкових. Багато раз вони відправлялися на поїздах, попутних автомашинах, частково пішки з Парижа в Нанси і назад. Вони везли з собою підпільну літературу, газети, інструкції табірним комітетам, а то і міни і зброя. Колишній врангельовец, що евакуювався в 1920 р. з Криму, І. І. Троян цілком порвав зі своїм минулим. Учасник громадянської війни в Іспанії, член Французької компартії, він користувався репутацією сміливого, готового виконати будь-яке завдання підпільника. У травні 1944 р. при виконанні чергового бойового завдання Троян був схоплений гестапівцями. Два радянських військовополонених, що бігли з табору, старший лейтенант В. К. Таськин і рядовий І. Ф. Фомічев, за допомогою Михайла Гафта були переправлені до Парижа і спочатку жили тут нелегально на квартирі російського емігранта П. А. Ільінського, а потім включилися в підпільну роботу. М. Гафт допомагав і загону Р. Понаморева.

    Ще приклад сумісної боротьби російських емігрантів і радянських військовополонених. У 1943 р. невеликий острів Олерон був перетворений гітлерівцями в укріплений район, став складовою частиною так званого Атлантичного валу. Чисельність його гарнізону доходила до двох тисяч солдатів і офіцерів. Вийшло так, що на важких роботах по будівництву зміцнень і обслуговуванню артилерійських батарей німецько-фашистське командування використовувало радянських військовополонених, а також насильно погнаних радянських громадян. Саме з них утворилася група смільчаків, яку очолив Володимир Антоненко, – радянський хлопець з Мозиря. Йому не було тоді і 20 років. До підпільної групи також входили російські емігранти В. Л. Андрєєв і в. Би. Сосинський. Героям вдалося провести сміливу операцію – на очах у німців був підірваний великий склад боєприпасів. Не всі залишилися живі. В. Антоненко героїчний загинув 30 квітня 1945 р., в день звільнення острова від фашистів.

    Первинне Опір (або пасивний Опір), з моменту капітуляції Франції до нападу Німеччини на Радянський Союз, носив більш ніж скромний характер: розповсюдження радіозведень з фронтів і листівок, саботаж і диверсії на підприємствах і військових об'єктах. Другий період продовжувався з 22 червня 1941 р. по листопад 1942 р., коли була розгромлена під Сталінградом 6-а армія Паулюса. Важливі події потрясли Африку і південь Франції. У Північній Африці і Марокко висадився десант союзників, а гітлерівці окуповували південну Францію (Вільну зону) і висадили війська в Тунісі. У цей період французькі моряки-патріоти потопили в Тулоні французький військовий флот, щоб він не дістався німцям.

    Війна на Східному фронті проти Радянського Союзу змусила Гітлера вивести з Франції до 20 дивізій, що дозволило патріотам активізувати боротьбу з окупантами. Проте в Парижі гітлерівці відчували себе в безпеці під захистом петеновськой жандармерії і поліції, гестапо і частин гарнізону. Щоб активізувати озброєну боротьбу в столиці Франції, полковник Опору Фабьен (Пьер Жорж) на станції метро Барбес – Рошешуар застрелив німецького офіцера. Це послужило сигналом для патріотів до відкритої боротьби з окупантами, розбудило їх від заціпеніння після ганебної поразки і підняло на боротьбу. Відповіддю німецького командування стала жорстока кампанія репресій і розстрілів заручників. Так, недалеко від Парижа, у горба Монт-валерьен, було розстріляно більше 4500 заручників і учасників Опору. А за період війни гітлерівці розстріляли у Франції 30 тисяч заручників, зокрема 11 тисяч в Парижі.

    Третій періоду, тривав з листопада 1942 року до 6 червня 1944 року, тобто до висадки десанта союзників. У травні 1943 року з розрізнених груп патріотів була створена Національна рада Опору – НСС, що об'єднував патріотичні сили Франції. Головою НСС був призначений особистий представник де Голля, колишній префект департаменту Ен, прибулий з Лондона, Жан Мулен. 21 Червня 1943 року він був виданий зрадником Арді, керівником буржуазно-націоналістичної організації Комба, і замучений в гестапо в Ліоне.

    В 1943 році створюється деголльовськая таємна армія з романтичною назвою Армія секре (АС), яка мала достатньо зброї і фінансових коштів. Керував цією невидимою армією генерал Делестран (Відаль). Але і він в червні 1943 року був виданий гестапо начальником продеголльовськой розвідки і після тортур розстріляний в Германії. У 1944 році відбулося об'єднання трьох військових бойових організацій: ФТПФ (вольних стрільців і французьких партизан), ОРА (організації Опору армії) і АС (таємній армії). Нове об'єднання почало називатися ФФІ (французькі внутрішні сили).

    В цей же час гітлерівці були вимушені перекинути із заходу на радянський фронт 40 дивізій і 4 бригади. Різке ослаблення окупаційних військ у Франції привело до такої ж різкої активізації Опору, повсюдної озброєної боротьби і збільшення числа радянських партізан-маки. Четвертий період французького Опору був дуже коротким. Він тривав з 6 червня (висадка союзників в Нормандії) по вересень 1944 року. Основні етапи: генеральне настання Опору, початок народного повстання і звільнення Франції. 17 Серпня в Парижі почалося національне повстання під керівництвом командувача повстанськими загонами – полковника Роль Танги. 24 Серпня до міста увійшли танки генерала Леклерка. А 25 серпня генерал Леклерк і полковник Роль Танги прийняли капітуляцію командувача німецьким гарнізоном Парижа генерала Хольтіца, що мав в своєму розпорядженні 20 тисяч солдатів, 80 танків, 60 знарядь і 60 літаків. Франція торжествувала перемогу!

    Як би підтверджуючи єдність цілей боротьби радянського і французького народів проти гітлерівської Німеччини, в той самий час, коли Марсель Лефевр (полк Нормандія-Німан) разив фашистські літаки в радянському небі, на його батьківщині в рядах Опори відважно бився проти окупантів Василь Порік. В кінці 1942 р. Лефевр прилетів в СРСР, а 22-річний лейтенант Радянської Армії опинився серед тисяч військовополонених, вивезених гітлерівцями до Франції.

    Повний текст Джерело: otvoyna. Ru/ Автор: Віноградськая Ірина

    Схожі статті: