В середині 30-х років віссю світової політики, навколо якої відбувалася поляризація політичних сил, було посилення фашизму. До 1936 року в 20 європейських країнах існувало декілька десятків фашистських партій і груп. Вищого ступеня зрілості фашизм досяг в Італії, Німеччині, Португалії і Іспанії. До середини 30-х років моделлю фашистських режимів служила фашистська система в Італії, але зі встановленням нацистської диктатури в Германії роль еталону світового фашизму перейшла до неї. Впливову силу фашизм придбав в Австрії, Угорщині, Румунії, Фінляндії.
Перед лицем зростаючої фашистської небезпеки виключно важливим було об'єднання антифашистських сил, створення єдиного фронту боротьби проти цієї загрози. Завдання єдності дій політичних партій робочого класу, вироблення тактики єдиного антифашистського фронту ставилося ще в 20-х роках. І згодом комуністи неодноразово зверталися до керівництва соціал-демократичних партій із закликом до боротьби проти наростаючої фашистської загрози. Проте лідери Соціалістичного Інтернаціоналу заперечували можливість об'єднання зусиль з комуністами.
Немало помилкових установок були і в політичному курсі Комуністичного Інтернаціоналу, який з кінця 20-х років практично очолив І. Ст. Сталін. Його диктат не міг не дезорієнтувати діяльність комуністичних партій. Він вимагав від них активізації боротьби перш за все з соціал-демократичним рухом, за яким йшли більшість робочого класу і викриття його як социал-фашизма.
Різка зміна політичної обстановки в світі зажадала від комуністичного і робочого руху повного перегляду своєї політичної лінії. Цю роботу провів VII конгрес Комінтерну (1935 р.). Представниками 76-ти комуністичних партій на цьому конгресі було визнано, що в нових умовах йде процес не заміни одного буржуазного уряду іншим, а насильницька зміна однієї державної форми панування буржуазії – буржуазній демократії – іншою формою – відкритою терористичною диктатурою.
Важким ударом по керівному ядру Комінтерну, представникам комуністичних партій низки європейських країн нанесли сталінські репресії другої половини 30-х років. У цих умовах ідея створення єдиного фронту антифашистських демократичних сил виявилася нереалізованою.
В другій половині 30-х років на європейській політичній арені виникло нове явище. У Франції і Іспанії в 1936 році до влади прийшли уряди Народних фронтів, що представляють ліві політичні партії.
Поява самої ідеї Народного фронту – це наслідок настання фашизму і усвідомлення його лівими партіями головною небезпекою для демократії і робочого руху. Спочатку, як правило, виникав єдиний робочий фронт, – об'єднання соціалістів і комуністів, – потім він ставав центром тяжіння всіх демократичних антифашистських сил – так з'являвся Народний фронт. Поштовхом на початок зближення соціалістів і комуністів у Франції стала спроба фашистського перевороту 6 лютого 1934 року.
Французький фашизм був набагато слабкіший німецького і не в приклад йому ніколи не був в організаційному плані єдиним рухом. Але на тлі кривавого придушення демократії в Германії цей путч буквально сколихнув Францію. Почалися масові антифашистські демонстрації, організовані спочатку окремо соціалістами і комуністами. По заклику соціалістів 12 лютого почався політичний страйк з вимогою заборони фашистських організацій. До участі в ній призвали своїх прихильників і комуністи. Так почався зустрічний рух комуністів і соціалістів. Літом того ж року вони підписали пакт про єдність дій, в 1935 році до них приєдналася частина радикальної партії. 14 Липня, в день узяття Бастілії, була проведена перша сумісна антифашистська демонстрація. Її очолили Леон Блюм, Моріс Торез і Едуард Даладье – лідери соціалістів, комуністів і радикалів.
otvoyna. Ru/statya6. htm